Військова одиниця з подвійною назвою – полк Січових стрільців «Вільних козаків», створений Романом Івановичем Самокишем (Самокішем, Самокишиним). Саме ця військова одиниця відіграла помітну роль у подіях Української революції на Катеринославщині, а частина вояків цього полку була похована на Меморіальному кладовищі Жовтневої площі Дніпра.
Виникнення полку пов’язане з особистістю Р. Cамокиша. Краєзнавцю Л. Никифорову вдалося з’ясувати, що Роман Іванович Самокишин народився 28 березня 1885 р. у селянській родині у давньому прикарпатському місті Печеніжині. В деяких інших джерелах датою народження Р. Самокишина вважається 1877 рік. Він закінчив чотирикласну школу, співав у хорі при читальні «Просвіти», грав у аматорських спектаклях.
Перебуваючи на службі в австрійській армії, навчався в унтер-офіцерській школі, де, крім військового вишколу, оволодів німецькою мовою. З початком Першої світової війни командував підрозділом австро-угорської армії. В одному з боїв Р. Самокишин потрапив у полон. Працював санітаром у кам’янець-подільському шпиталі, співав у церковному хорі. У 1917 р. до Кам’янця-Подільського на гастролі приїхав український театр І. Мар’яненка (Петлішенка).
Він звернув увагу на талант Р. Самокишина. За сприяння гастрольної театральної групи «Товариство українських артистів» під керівництвом І. Мар’яненка за участю М. Заньковецької та П. Саксаганського, він став актором цієї трупи. Опинившись на Наддніпрянській Україні, Р. Самокишин залишив театр і взяв активну участь у революційних подіях. У 1917 р. він формував на Катеринославщині та Херсонщині загони «Вільного козацтва».
Можливо, саме у той час він змінює прізвище Самокишин на Самокиш, бо надалі в документах його називають Самокишем або Самокішем. У період Української держави Р. Самокиш залишається на Катеринославщині. Учасник просвітянського руху на Західній Україні, він бере участь у діяльності «Просвіти» в містечку Довгінцеве, здобуваючи авторитет серед населення. За підтримки інших просвітян сформував збройний загін у кількості 1 500 осіб.
Після видання Універсалу про відродження козацтва 16 жовтня 1918 р. Кошовим Катеринославського Кошу було призначено М. ОмеляновичаПавленка. Самокиша він називав одним з кращих організаторів козацьких загонів: «З початком листопада, незважаючи на обмаль засобів, старшина козацька працює з запалом, вона захоплює молодь, а такі здібні старшини, як Самокиш (з Гуцульщини), здобувають навіть поважні результати і в масах».
Під час антигетьманського повстання Директорії отаман Р. Самокиш пристав на її бік. Він встановив зв’язки з загонами отамана М. Григор’єва. Один з учасників григор’євського руху Аврам Останній згадував про їх співпрацю з «групою самостійників Самокиша», результатом якої був вдалий наступ григор’євців на Миколаїв.
Невдовзі Головний отаман Симон Петлюра затверджує здібного отамана на посаді командира полку, сформованого особисто Р. Самокишем. Після перемоги Директорії полк увійшов до складу армії УНР. Згідно з матеріалами дислокаційної частини Генштабу на 29 грудня 1918 року добре озброєний полк розташовувався у П’ятихатках, мав у розпорядженні бронепоїзд та артилерію і разом з Верхньодніпровським полком отамана Сакви та деякими іншими частинами входив до групи Гулія.
Склад цієї групи у кількості 4000 чоловік підпорядковувався командуючому фронтом Лівобережної України отаману П. Болбочану. До складу полку, сформованого Р. Самокишем, увійшли колишні галичани — Січові стрільці, які перебували на території Надпоріжжя з червня до жовтня 1918 року і з певних причин залишилися на Херсонщині, та представники учасників вільнокозацького руху на Катеринославщині. Цим пояснюється подвійна назва полку, сформованого з галицьких вояків та катеринославських козаків. Відзнаками полку були петля і кроква.
Під час боїв 27–30 грудня 1918 р. владу в Катеринославі захопили махновсько-більшовицькі війська. Однак П. Василюку – відомому українському діячеві Катеринослава, начальнику політичного відділу штабу республіканських військ вдалося сповістити полк Січових стрільців «Вільних Козаків» Р. Самокиша про втрату важливого стратегічного пункту для УНР.
Наприкінці грудня військова частина Р. Самокиша перебувала у районі залізничних станцій Сухачівка, Довгінцеве, П’ятихатки. Отримавши звістку, Р. Cамокиш разом з загоном отамана Сакви з Верхньодніпровська розпочав наступ на Катеринослав. Протягом 31 грудня 1918 – 1 січня 1919 р. вони вибили з Катеринослава війська противника.
Крім підрозділів Самокиша та Сакви, які відіграли найбільшу роль у перемозі, у боях брала участь Катеринославська сотня «Вільного козацтва» на чолі з Іваном Сидоровичем Миколаєнком, випускником Катеринославського реального училища, студентом Катеринославського гірничого інституту. Після перемоги Катеринославська сотня «Вільного козацтва» влилася до полку Січових стрільців «Вільного козацтва».
Події 31 грудня – 1 січня 1918 р. газетою «Республіканець» було названо «Днем перемоги», а війська отаманів Самокиша та Сакви «геройськими». Журналісти вбачали великий символ у тому, що Катеринослав – «серце січової землі» – врятував від ворога саме полк під назвою Січових стрільців, і підтримали пропозицію перейменувати місто на Січеслав, бо «годі вже ганьбити себе перед усім культурним світом, славлячи запеклого ворога українського народу царицю Катерину».
4 січня 1919 р. відбулася урочиста церемонія поховання вояків полку Січових стрільців «Вільних козаків», які загинули у боях з махновсько-більшовицькими військами. Траурна хода розпочалася о 13 годині від готелю «Асторія», де містився штаб республіканських військ. У похованні українських вояків взяли участь представники органів місцевого самоврядування, навчальних закладів, установ, спілок, політичних партій. Відспівував загиблих архієрейський хор та український хор під орудою Д. Петровського. Поховання відбулося на цвинтарі біля Собору (на Соборній площі). Тіла 14 бійців за незалежність України були поховані на цвинтарі в одній братській могилі. Прізвища двох з них встановлено – це сотники Лугін та Златоустов.
Полк Січових стрільців «Вільного козацтва» майже місяць – до 26 січня 1919 р. – залишався у місті, де активно розбудовувалася система нової української влади. Крім цього, курені полку контролювали ситуацію в повіті. Згідно з оперативними зведеннями, які друкувала газета «Республіканець», починаючи з другої половини січня, вони вели бої з махновцями, особливо запеклими були сутички в районі Синельникового.
Наприкінці січня 1919 р. більшовики знову розпочали наступ на Катеринослав. 13 січня 1919 р. для боротьби проти військ Директорії та денікінців була створена у складі Українського фронту група військ Харківського напрямку під командою В. Ауссема та П. Дибенка, перед якими було поставлено завдання оволодіти містом. Їм протистояла група військ УНР, ядром якої був полк отамана Самокиша. Людей в частинах було дуже мало.
З півночі після відступу П. Болбочана українським військам загрожувала Харківська більшовицька група. Отаман М. Григор’єв конфліктував з Генштабом і водночас вів переговори з більшовиками про перехід на їх бік, і підтримки полку Самокиша не надавав. Крім того, незважаючи на те, що Штаб Дієвої Армії УНР визнавав оборону міста одним з найважливіших стратегічних завдань і був поінформований про плани наступу більшовиків, було дуже мало зроблено для вдалої організації захисту міста. Більше того, брак постачання набоїв, несумісні один з одним накази, залучення сил Катеринославського Кошу для роззброєння інших українських частин лише полегшили справу Червоній армії.
Тому під натиском переважаючих сил противника, втративши значну кількість гармат, українські війська змушені були залишити місто Катеринослав. Вони відійшли на правий берег Дніпра і почали відступати у напрямку станцій П’ятихатки та Долинська, а згодом опинились на півдні України. Під час відступу п’ятитисячний полк отамана Самокиша почав розкладатися, серед його бійців траплялися випадки мародерства, небажання повертатися на фронт.
У період зими 1919 року подібні нищівні поразки нерідко призводили до поширення серед війська УНР такого прояву отаманщини, як розпад загонів та самовільну втечу з фронту, а іноді отаманські формування просто розкладалися та припиняли своє існування. Проте невдовзі Самокишу вдалося відновити порядок у підрозділах, і полк увійшов до Південно-Східної групи військ армії УНР.
Однак на початку березня 1919 р. у полку Січових стрільців «Вільного козацтва» знову відбувся бунт. Частина старшин вимагала переходу на бік більшовиків. На знак протесту Р. Самокиш навіть склав повноваження командира полку. Проте зусиллями інших офіцерів заколот було ліквідовано.
У подальшому вояки Самокиша брали участь у придушенні більшовицьких повстань проти Директорії в Бірзулі та Ольгопольському повіті Подільської губернії, вели військові дії з загонами колишнього союзника отамана М. Григор’єва, які наступали на Одесу. Поразки армії УНР, конфлікти, у сформованому полку, підірвали здоров’я отамана Р. Самокиша та його віру в успішне продовження боротьби. Отаман Т. Янів – командир Південно-Східної групи армії УНР дозволив йому залишити полк та повернутися в Галичину. В подальшому участі у визвольній боротьбі він не брав, внаслідок важкого стану здоров’я.
