Вирішення соціальних, побутових, культурних проблем села, за традицією, яка склалася з перших років радянської влади, не вважалося важливим. Тому досить повільно вирішувалися проблеми житлово-побутового розвитку сільських населених пунктів, їх торговельного обслуговування, матеріальної бази культурно-освітньої сфери. Тим більше, в умовах післявоєнної відбудови було не до цього.
На селі на той час проблема житла стояла дуже гостро. Будівництво і ремонт помешкань селяни здійснювали власними руками і власним коштом. Причому завжди не вистачало ані коштів, ані робочих рук. Тому житлово-побутові умови у колгоспах та радгоспах залишалися надзвичайно складними. Навіть на середину 1950-х років частина їхніх працівників продовжувала мешкати у непридатних для цього приміщеннях. Так, у 1953 році у низці районів області селяни в
якості житла використовували ще напівземлянки.
Село ж на той час являло собою зосередження споруд, переважно зведених наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., або, в кращому разі у 1920-х роках, коли спостерігалося його економічне піднесення. Ці будівлі являли собою традиційне селянське житло: глинобитне або з лампача. Хати були вкриті переважно соломою та очеретом. При цьому у більшості з них така покрівля потребувала заміни, бо була вже трухлявою та втратила свої водотривні властивості, текла і мала непривабливий вигляд.
Тільки на кінець 1950-х років кількість їх у загальному складі помешкань хоч і повільно, але дещо зменшується. Зручності для проживання в таких житлах були вкрай обмеженими. Для обігріву приміщення слугувала піч, груба. Паливним матеріалом – солома, кукурудзяне та соняшникове бадилля, лушпиння із соняшникового насіння, обчухрані кукурудзяні качани, сухий кізяк. Вугілля коштувало дорого, та й дістати його селянам було майже неможливо. Про газове опалення годі було й думати. Початок газифікації області відбувся лише в 1956 році.
Звісно, характерною особливістю тих часів була і відсутність у селянських помешканнях холодного і гарячого водопостачання, а також знаходження місць санітарно-гігієнічного призначення поза межами жилих приміщень, що особливо ускладнювало користування ними у дощову, холодну пору року, особливо взимку, у нічний час. Через відсутність водогонів селяни змушені були носити воду з колодязя або з річки, збирати дощову воду в ємності і потім використовувати її на купання, миття голови, прання.
Взагалі, держава проблемою водопостачання села не переймалася. Через це навіть у 1965 р., за офіційними даними, лише 3 % сільського населення мали можливість користуватися водою з водопроводу. Проте й це переважно стосувалося мешканців селищ та районних центрів, а не колгоспів.
У цьому ж ряду стояла і проблема освітлення населених пунктів та помешкань у них. Місто її не знало вже з часів закінчення війни. Село ж, у своїй основній більшості, до середини 1960-х років користувалося гасовими лампами. На середину 1950-х років електрифікували приблизно 11,3 % загальної кількості колгоспів. Але і в них не до всіх хат колгоспників було підведено електрику.
Більшість селянських помешкань не мали радіомовлення. Лише у 18,7 % осель були розміщені радіоточки. Проте налічувалося немало районів, де рівень забезпеченості таким надбанням цивілізації був значно нижчим за середньообласний. Наприклад, у Сталінському районі він становив лише 5,5 %. У ряду дефіцитних для села надбань цивілізації вагоме місце займало й таке, як телефонний та поштовий зв’язок. На 1965 рік більше 40 % сіл від їх загальної кількості, 34,3 % лікарень, 51,5 % аптек, 77,3 % шкіл зовсім не мали телефонного зв’язку.
У якісному плані сільська торговельна мережа області виглядала таким чином. Переважна більшість крамниць розміщувалася у невеличких, дерев’яних або глинобитних будівлях, не пристосованих
для таких цілей. Торговельні заклади, як правило, не мали складських приміщень, холодильників, що було серйозною перешкодою для торгівлі продуктами харчування, особливо в теплу пору року.
Це автоматично робило для селян дефіцитними такі групи товарів, як м’ясоковбасні вироби, свіжі та морожені рибопродукти, торти, тістечка тощо. Обмежені виробничі площі звужували й асортимент товарів, що надходили до магазинів.
Звичним явищем була відсутність по декілька днів, а то й тижнів у крамницях навіть таких товарів повсякденного попиту, як чай, тютюн, сіль, гас. Як про норму в роботі сільських магазинів говорив про перманентну відсутність у них товарів повсякденного попиту голова Криничанського райвиконкому. У своїй звітній доповіді про роботу району за 1960 рік він констатував, що «у торговій мережі району часто були відсутні сіль, гас, мило інші товари першої необхідності».
Аналогічні проблеми були й з нехарчовими товарами. Так, у 1961 році Адамівська сільська рада цього ж району на своїй сесії визнала, що навіть в її центральному магазині «відсутні такі товари, як дитяче взуття, теплий одяг». У той самий час за таких значних недопостачань товарів і хронічному незабезпеченні потреб селян, полиці сільських крамниць не виглядали доволі порожніми. Це пояснювалося направленням промисловими підприємствами і плануючими організаціями сюди у значній кількості інших, тих, що не користувалися попитом у селян, товарів.
Отже, житлово-комунальний стан села, складність як для господарств, так і для самих сільських жителів його поліпшення, неможливість колгоспів і радгоспів задовольнити належним чином житлові, побутові, комунальні потреби своїх людей, необлаштованість населених пунктів, низький рівень забезпеченості їх та помешкань їхніх жителів надбаннями цивілізації, вже звичними для міста, – все це разом було реаліями повсякденного буття села Дніпропетровщини 1950-х – середини 1960-х років.
