Після смерті Сталіна, з 1953 по 1956 роки, в СРСР починається процес оновлення перших секретарів крайкомів, обкомів та республіканських комітетів. В обкомі Дніпропетровської області подібних процесів нами не було зафіксовано, скоріше навпаки. Перші секретарі сиділи на своїх місцях міцно і продовжували формувати регіональну мережу – клієнтелу, а якщо їх і змінювали, то лише на «місцевого», не руйнуючи кадрових «традицій», що породжувало процес «коренізації кадрів».
З 1953 по 1964 роки Дніпропетровський обком КПУ очолювали по черзі дві знакові фігури у партійно-радянській системі УРСР та СРСР – Андрій Кириленко та Володимир Щербицький. У 1950–1955 роках першим секретарем Дніпропетровського обкому був Андрій Кириленко.
Він прибув до України у у серпні 1936 року, коли за направленням потрапив до міста Запоріжжя на завод ім. Баранова на посаду інженера-конструктора дослідно-конструкторського відділу. Судячи з усього, Андрій Павлович виявився доволі гарним фахівцем, так як менше ніж через рік він отримав підвищення – провідний інженер відділу. Проте успішну інженерну кар’єру він вирішив не продовжувати, а перейти на більш перспективну партійну роботу.
Спершу обійняв посаду секретаря Ворошилівського РПК КП(б) України на своєму заводі і також досяг успіху. Після створення 10 січня 1939 року Запорізької області Кириленко потрапив в апарат обкому. Маючи вищу освіту, робітничий досвід і досвід роботи в партапараті, він не просто туди потрапив, він обійняв посаду другого секретаря Запорізького обкому, тобто став другою людиною в області.
Після звільнення Запоріжжя повернувся на своє попереднє місце роботи – другим секретарем обкому, де зав’язав дружні відносини з тодішнім керівником області Брежнєвим. Ці приятельські відносини стануть знаковими і принесуть значні «дивіденди» їм обом. У 1947 році Кириленка, який вже «засидівся» на других ролях, призначили першим секретарем Миколаївської області, яка була меншою за промисловим потенціалом ніж Запорізька область.
Це було випробування управлінських якостей Кириленка. Чому не призначили першим секретарем вже майже рідної для нього Запорізької області? Ймовірно, головною причиною була практика «тасування кадрів» сталінської доби, що мала запобігти формуванню місцевих кланів. У серпні 1950 року Кириленка призначають замість його старого знайомого Брежнєва першим секретарем Дніпропетровського обкому.
Можливо, саме Брежнєв рекомендував на своє місце Кириленка, хоча це є лише здогадкою. Дніпропетровська область на той час вже була однією з найрозвинутіших в економічному плані областей УРСР. Цією областю Кириленко керуватиме п’ять років, поки не потрапить під «хрущовську кадрову ротацію», за якою його направлять першим секретарем Свердловського обкому КПРС.
На місце Кириленка потрапив «місцевий» – Володимир Щербицький. Весь його життєвий шлях був пов’язаний з цим регіоном. Народився Володимир Щербицький 17 лютого 1918 року в сім’ї токаря у м. Верхньодніпровську Катеринославської губернії (за старим адмін. поділом). На відміну від свого попередника в графі національність він записав «українець». У1931 році ще навчаючись у школі вступив до ВЛКСМ. Після закінчення школи, у 1936 році вступив на механічний факультет до Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту ім. Дзержинського.
На Коксохімічному заводі міста Дніпродзержинська з 1946 по 1948 роки Щербицький працював секретарем партбюро. 19 січня 1948 року обраний членом бюро і отримав посаду завідувача оргінструкторським відділом Дніпродзержинського МК КП(б)У, а пізніше, 29 травня 1948 року його обрали вже другим секретарем цього ж МК КП(б)У3. На цій посаді він буде працювати до 1952 року.
27 вересня 1952 року Щербицького рекомендують на посаду першого секретаря Дніпродзержинського міськкому. Цю посаду він залишить 18 лютого 1954 року у зв’язку із переходом в обласний партапарат на посаду другого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ. Не можна виключати, що перехід Щербицького в обком був добре продуманою Андрієм Кириленком кадровою стратегією з метою укріплення регіональної мережі «місцевими». Через рік ця «стратегія» принесла свої плоди: 23 листопада 1955 року Володимир Щербицький стає наступником Брежнєва – Кириленка на посаді першого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ і працюватиме на ній до 20 грудня 1957 року.
Хрущов вирішує призначити нового керівника області. Ним став Антон Гайовий. Він не мав жодного зв’язку з регіоном, тому був типовим «варягом». У 1951 році був направлений на курси до ВПШ. Після закінчення цих курсів, обійняв посаду першого секретаря Запорізького обкому КП(б)У, на якій знаходився з 3 травня 1952 року по 20 грудня 1957 року.
Набув значного досвіду управління промисловим регіоном, і його направили замінити Щербицького на посаді першого секретаря Дніпропетровської обкому КПУ. У цій якості він протримається чотири роки, 19 травня 1961 року, отримавши чергове підвищення, займе посаду секретаря ЦК КПУ.
На посаді його замінив знов місцевий, Микита Толубєєв. 11 грудня 1956 року його перевели з райкому на посаду інспектора ЦК КПУ. Але вже через три роки, 30 травня 1959 року він повертається до Дніпропетровська на посаду другого секретаря Дніпропетровського обкому КПУ, яку до нього обіймав Олексій Ватченко. Ватченко очолив Хмельницький обком КПУ.
Толубєєв буде працювати на других ролях у «варяга» Гайового недовго. 24 травня 1961 року замість знятого Гайового Толубєєв буде обраний першим секретарем Дніпропетровського обкому. Таким чином, знову «місцевий» стане у керма області. 17 січня 1963 року у зв’язку з реорганізацією обласного партапарату Толубєєва обирають першим секретарем Дніпропетровського промислового обкому і тим самим за ним закріплюється роль «старшого» секретаря. «Молодшим» секретарем був вищезгаданий Ватченко, теж «місцевий» кадр.
Цією посадою йому доведеться поступитися Володимиру Щербицькому, якого знімають з посади Голови Ради Міністрів УРСР3. Слід відзначити, що разом з посадою Голови Уряду України Щербицький втрачає місце кандидата у члени Президії ЦК КПРС. Це було ударом по «дніпропетровцям». Однак вже наступного року знімуть Хрущова, а його місце займе «дніпропетровець» Брежнєв, який поверне Щербицькому його попередню посаду Голови Уряду Української РСР (1965 — 1972 рр.).
Навіть поява РНГ нічого в цьому плані не змінила. За час існування Ради Народного Господарства Дніпропетровського економічного адміністративного району / Придніпровського економічного району її очолювали Микола Тихонов та Леонід Лукич. Вони були міцно пов’язані з місцевою номенклатурою. До прикладу, Тихонов пройшов школу успішного господарника на місцевих підприємствах.
Все це не могло не вплинути на їхню особливу лояльність до керівників цього регіону, а керівники Дніпропетровщини не могли не використати цей шанс і почали активно створювати нові схеми лобізму, відновлюючи втрачений вплив, у зв’язку із ліквідацією Міністерства чорної металургії.
Отже, подібні зв’язки між керівниками регіону і місцевою номенклатурою повинні були породжувати неформальні відносини в середині такої замкненої системи, а також всілякі корупційні схеми. Важливим елементом протидії цим явищам могли стати лише «силові» органи. Але їх керівники працювали в місті та області не дуже довго, щонайбільше — два роки. Тому ніколи не мали тут міцних зв’язків та впливових знайомств.
Таким чином, ми можемо констатувати, що на відміну від більшості регіонів СРСР в Дніпропетровському обкомі не відбулось загострення відносин між «старшим» і «молодшим» першими секретарями обкому, так як всі вони були «місцевими», що сприяло консолідації регіональної мережі і посилювало позиції Леоніда Брежнєва у вирішальній боротьбі за крісло першого секретаря ЦК КПРС.
За логікою формування партійних і радянських органів місцевої влади, здавалось би, що керівниками або облвиконкому або обкому повинні бути так звані «варяги», щоб унеможливити формування монолітної місцевої мережі. Наявність протиборства між «варягом» і «місцевим», повинна була вносити подразнюючий фактор і, в той же час, забезпечувати взаємний контроль.
Але цього не відбувалося у дніпропетровській партійно-радянській верхівці оскільки, було створено той баланс сил, що давав поживне підґрунтя для розвитку всіляких неформальних відносин між партійною і радянською вертикаллю влади і сприяв формуванню кадрового резерву клієнтів «дніпропетровського клану» для висунення на впливові посади республіканського та загальносоюзного рівнів.
