Першого березня 2014 року у Дніпра були всі шанси перетворитися на черговий анклав страхітливого «русского міра». Але дії сепаратистів були зустрінуті проукраїнською громадою міста. Саме цей спротив і призвів до краху намірів російських агентів.
Ще у п’ятницю ввечері, 28 лютого, представники Євромайдану у Дніпропетровську заявили, що очікують вдень 1 березня, масових провокацій, захоплення облдержадміністрації та розгортання «кримського сценарію». Тому вже з ранку 1 березня біля ОДА та колишнього пам’ятника Леніну чергувала самооборона.
У цей час біля театру Опери та балету, що знаходиться за кілометр від ОДА та за три кроки від міськради, теж почали збиратися люди. Вони тримали прапори КПУ, Росії та Радянської України, у багатьох на рукаві були пов’язані георгіївські стрічки.
За різними підрахунками, зібралося від однієї до трьох тисяч учасників «проросійського мітингу». Їх охороняло близько ста чоловіків спортивної зовнішності. Опівдні вони пішли центральним проспектом Дніпропетровська. Біля міськради вони встромили у флагшток, що стояв, російський прапор. На той час в облраді Дніпропетровська зі 120 депутатів 106 належали до Партії регіонів, у всій області структури Партії регіонів мали більшість у всіх органах місцевої влади.
Далі люди пішли до центральної площі, де почали трощити все, що знаходилося на постаменті, де донедавна стояв пам’ятник Леніну. Люди зривали українські прапори та портрети загиблих майданівців, якими було обвішано постамент, перевертали лампадки. Почалася сутичка з представниками самооборони та журналістами. Декілька людей було поранено.
Проросійські активісти також намагалися підпалити палатку, та захопити майданчик біля постамента. Але останнє їм зробити тоді так і не вдалося.
Зброї у дніпропетровських сепаратистів тоді ще не було. На відміну від Донецька, де подібні сутички призвели до загибелі одного з українських активістів, в нашому місті обійшлося без жертв. Міліція у конфлікт не втручалася зовсім.
Втім, проукраїнські активісти теж не змогли повністю досягти своєї мети, а саме – зірвати ворожий мітинг. Той все ж відбувся, і у словах виступаючих були досить загрозливі для України формулювання.
Вів мітинг голова дніпропетровської «Союзу радянських офіцерів» Віктор Марченко. Серед тих, хто виступав, був і відомий у подальшому Станіслав Кім, що згодом бувпризначений мером Горлівки сепаратистами ДНР. Прокричали про насильницьке захоплення влади хунтою, згадали про місцеві громади, яким належить нібито вся влада на місцях. На завершення ухвалили резолюцію про проведення референдуму з метою надання автономії Дніпропетровської області, формування ополчення Дніпропетровська та створення народної влади, що керує містом.
Сепаратисти вимагали проведення референдуму з метою входження Дніпра і всього Південного Сходу до складу РФ. Метою було запустити події за кримським сценарієм, але далі гучних заяв справа не пішла. Жодних штурмів міськради чи ОДА у той день так і не сталося.
Першого березня сепаратисти упустили свій найімовірніший шанс захопити владу в місті. Вже наступного дня було призначено нового губернатора, ним став олігарх Коломойський. Він та його наближені люди розгорнули активну діяльність по зачистці найбільш активних сепаратистів у місті – вони змушені були або поїхати з Дніпра, або припинити діяльність. Віктора Марченка взагалі згодом затримало СБУ, отримавши багатоцікавої інформації про його поплічників.
Навіть в умовах, коли правоохоронні органи були майже бездіяльними, вдалося втримати ситуацію. У той момент ані міліція, ані «Беркут», ані Внутрішні війська не були готові захищати українську владу в Дніпрі. Всі ці підрозділи тільки-но повернулись з Майдану, і не відчували до «майданівської» влади в країні жодних симпатій.
Але на захист державності встали прості дніпряни. Майже беззбройні, вони не дали сепаратистам реалізувати свої плани та розгорнути активність. Пройде трохи часу, і багато з тих, хто захищав тоді місто, візьмуть зброю у руки і поїдуть на Донбас захищати Україну від підступного ворога.
