Сьогодні у Дніпрі є доволі широкий вибір місць для майбутніх рожениць. Можна обрати державну або приватну установу, власного лікаря та увесь процес пройде якнайкраще та якнайзручніше. Але 100 років тому все було зовсім не так. Тому поява родильних притулків була дуже актуальною.
Пологових будинків тоді не вистачало. Влаштуватись і отримати кваліфіковану допомогу могли далеко не всі, і навіть забезпечені громадяни іноді мали проблему під час полог у жінок.
Чи не кожне десятие немовля помирало при пологах або в перший місяць (а у віці до року йшли з життя більше чверті народжених). Мало того, щорічно в країні сто тисяч жінок гинули від післяпологових ускладнень, ще десятки тисяч виявлялися скаліченими на все життя.
Але фахівців-акушерів було мало, а послуги їх коштували недешево. Наприклад, у київській комерційній лікарні «Квісісана» за прийняття звичайних пологів та тиждень післяпологового перебування у загальній палаті брали 25 рублів, в окремій палаті — 70-80 рублів. То були суми, недоступні незаможним сім’ям, котрим четвертна становила місячний бюджет.
Пологи у мешканців дуже часто приймали повитухи. Повітухи не мали якихось спеціальних медичних знань, ґрунтуючись на попередньому досвіді – своєму чи «колег». Дуже часто цей досвід передавався повитухами у спадок одній зі своїх дочок.
Повітухи приймали пологи вдома у породіль. У разі виникнення будь-яких проблем надати швидку допомогу вони були не в змозі. По суті, головним завданням повитухи було не заважати жінці народити. Зрозуміло, за такого підходу до справи будь-які позаштатні ситуації при пологах призводили до загибелі дитини, а то й породіллі. Непоодинокими були і випадки пологових травм.
У таких умовах поява повноцінних пологових притулків була більш ніж нагальною. Їх почали стрімко облаштовувати у різних будинках практикуючі лікарі.
Дозволити собі самостійну побудову відповідної нерухомості більшість лікарів не могли, тому винаймали окремі приміщення. Здебільшого для цього використовувалась нерухомість типу прибуткових будинків.
Яскравим прикладом може слугувати будинок Бабицького. Він належав єврейському купцю Ліпману Бабінському. Побудований на початку XX століття, він користувався великим попитом як внаслідок свого розташування, так і екстер’єру.
Форми будинку були ніби простими, але підкреслювали його незвичність. Зокрема, тут зустрічався декор керамічною плиткою. Така практика не дуже часто зустрічалась у той час в Катеринославі.
Серед інших орендарів був і приватний лікар Лів Григорович Гербільский. Він якраз і облаштував тут невеличку приватну лікарню. Вона призначалась для лікарської допомоги роженицям, притому як бідним, так і забезпеченим.
Дуже ускладнила ситуацію і вимога виданого в 1877 закону, що вимагав випускати породіллю зі шпиталю не раніше дев’яти діб після пологів. Тому подібні заклади користувались дуже великим попитом. Тут можна було народжувати і провести перші кілька днів після пологів у більш-менш пристойних умовах. Приймаючи незаможних, лікарня не розрізняла їх за віросповіданнями: породіллі-християнки отримували тут таку ж допомогу, як і породіллі-юдейки.
На афіші притулку можна побачити згадку про відділення для так званих «секретних». Хто це був? Все дуже просто. Секретними породіллями вважаються ті, які за сімейними чи іншими обставинами побоюються розголосу своєї вагітності. Їм дозволяється приховувати своє ім’я, і потрібно лише те, щоб вони передали акушеру або бабці відомості про своє ім’я та звання в запечатаному конверті, який при виході їх з притулку повертається їм нероздрукованим і розкривається лише у разі смерті породіллі.
Окрім того, як бачимо, надавалася і можливість отримати фах акушерки. Це давало змогу у подальшому непогано заробляти. Молодший медичний персонал завжди був затребуваним у будь-якій лікарні Катеринослава і інших міст імперії.
Тяжким соціальним лихом була доля тих малюків, від яких відмовлялися матері. Новонароджені в сім’ях, що знемагають від злиднів, або плоди спокуси бідних дівчат якимись дон-жуанами, які не бажали визнавати свого батьківства, зазнавали буквально смертельного ризику. У кращому разі їх підкидали в під’їзди багатих будинків, у гіршому — позбавляли життя, кинувши в смітник. Подібних матерів потім нерідко знаходили, відправляли до в’язниці чи каторги. А на дітей-підкидьків чекала незавидна частка — принизливе жебраче існування у випадковому притулку.
