Проведення паспортизації населення у 1930-х роках було не просто діяльністю з видачі документів. Головна мета була – зібрати відомості про людей та прив’язати їх до певної місцевості, щоб не допустити вільного пересування країною.
Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр. державно-політичне керівництво СРСР на чолі з Й. В. Сталіним розпочало індустріалізацію країни, яка супроводжувалася масштабними заходами,
спрямованими на проведення колективізації сільськогосподарського сектору. Кардинальні реформи радянської системи господарювання спричинили стрімкі зміни у виробничій інфраструктурі, яка, у свою чергу, частково впливає на формування класів, соціальних груп та інших спільнот людей, що в сукупності утворюють соціальну структуру суспільства.
На таких переломних етапах вирішальною залишається роль політичної влади, яка за допомогою відповідних механізмів здатна регулювати зміни в соціально-політичній, економічній та інших сферах. Одним із таких дієвих механізмів стала паспортна система, запроваджена в СРСР 1933 році, яка стала ефективним інструментом прикріплення радянських людей до відповідної місцевості та ізоляції деяких категорій населення.
Зазначимо, паспорти запроваджувалися для населення міст, робітничих селищ та новобудов, а колгоспники були позбавлені таких «привілеїв» і виявилися прикріпленими до свого місця проживання (колгоспу), оскільки переїхати до міста без паспорта було просто неможливо.
Крім колгоспників були й інші категорії населення, які не мали права на паспорт. У ході проведення паспортизації з метою вивчення скарг, поданих громадянами, у місті було створено три апеляційні комісії (дві районні та одна в центральній частині міста), у роботі яких, як правило, брав участь начальник міліції відповідного району, прокурор, представник районної влади та співробітник
паспортного пункту.
На прикладі апеляційної комісії Кодацько-Красногвардійського району спробуємо визначити типові соціальні категорії, які позбавлялися права на паспорт. Так, наприклад, 2 серпня 1933 року комісія розглянула 60 скарг, 25 з яких повністю задовольнила, зобов’язавши паспортні пункти видати паспорти громадянам, матеріали 2 скарг залишили для подальшого вивчення, а дії співробітників паспортних пунктів відносно решти 23 позивачів було визнано правомірними.
Серед тих, хто отримав відмови: мали судимість за різні злочини та правопорушення – 6; куркулі, які втекли з села після розкуркулення – 7 (найбільша частка); займалися торгівлею – 4; використовували найману працю (у тому числі в минулому) – 2. Комісія відмовила у задоволенні скарги утриманцю торговця, дружині громадянина, якому відмовили в отриманні паспорта, молодому чоловіку, який проживав спільно з батьком-торговцем. Цікавий штрих, диякон, який не мав виборчих прав, також залишився без паспорта і кваліфікувався як «паразитуючий елемент».
Усі громадяни, які через будь-які причини не отримали паспорт, підлягали негайному звільненню з місця роботи. Адміністрація переважної більшості промислових підприємств негайно виконувала цю умову, і як зазначалося у звіті, «сприяла досягненню найбільшої ефективності чистки». Але на деяких підприємствах не поспішали позбутися «соціально чужого елементу».
Так, наприклад, директор Коксохімзаводу No 20 видав наказ, згідно з яким звільнення працівників відбувалося тільки після його особистого затвердження. На заводі ім. Петровського висловлювали стурбованість щодо перспектив звільнення такої великої кількості своїх робітників, оскільки підприємство і без того відчувало гострий дефіцит робочої сили. Директор заводу ім. Молотова відмовлявся звільняти з роботи колишнього підприємця-орендаря та доньку колишнього жандарма, які зарекомендували себе відмінними працівниками. Тільки після втручання партійного комітету, директор, який будучи членом ВКП(б), виконав вимоги паспортного пункту.
Незважаючи на колосальний тиск, адміністрація деяких підприємств і закладів міста ще якийсь час утримувала осіб без паспортів, хоча згодом це стало неможливим. На підставі постанови РНК СРСР від 1 січня 1933 р. Дніпропетровська міська рада 15 липня 1933 р. зобов’язала всі підприємства й установи міста вимагати від своїх працівників паспорти або тимчасові посвідчення, в яких передбачалося робити відмітки про прийом та звільнення з роботи. У постанові міськради обачливо зазначалося, що робити в цих документах додаткові відмітки про порушення трудової дисципліни, прогули тощо заборонено.
Паспорт поступово став документом, який засвідчував особу та виконував функції трудової книжки. З метою посилення відповідальності керівників підприємств і закладів щодо прийому на роботу
громадян, які не мали паспорта, було внесено відповідні зміни до Адміністративного кодексу УРСР. Так, за правопорушення подібного характеру, яке відбувалося вперше, начальник міської (районної) міліції мав право застосовувати відносно таких керівників заходи адміністративного впливу. При повторному правопорушенні адміністрацією встановлених правил передбачалося позбавлення волі терміном на 2 роки або примусові роботи, або штраф до 1 тис. крб.
Зазначимо, після видачі паспортів на підставі постанови Дніпропетровської міської ради від 9 серпня 1933 р. №36 розпочалася місячна кампанія (з 10 серпня до 10 вересня 1933 р.) щодо їх прописки, реалізація якої відбувалася згідно з календарним планом, складеним міським управління робітничо-селянської міліції (РСМ).
Усім громадянам, які досягли 16-річного віку та постійно або тимчасово мешкали на території міста й отримали паспорти (тимчасові посвідчення), ставилося в обов’язок подати документи до відповідного територіального пункту для прописки. Існувала так звана спеціальна «зона відчуження» залізничного та водного транспорту, мешканці якої зверталися у відповідні органи міліції. Ще одна особливість: прописка військовослужбовців, які перебували на дійсній військовій службі в армії або на флоті, здійснювалася на підставі посвідчень, виданих командирами військових частин.
Вимоги щодо прописки громадян були досить жорсткими. Так, наприклад, усі, хто прибули до міста для постійного проживання, у відрядження, відпустку, на лікування та ін., були зобов’язані впродовж 24 годин звернутися в домоуправління для відповідної прописки в органах РСМ. Подібна процедура очікувала також постояльців готелів.
Крім «паспортних документів» такі «гості» міста повинні були представити документи, які підтверджували мету їхнього приїзду. Це, зокрема, посвідчення про відрядження чи відпустку, направлення на лікування та ін. Кожний, кого органи РСМ відмовлялися прописувати, мав 24 години для того, щоб покинути місто.
