Сьогодні ефірне телебачення у нас в основному асоціюється хіба що з трохи набридлим телемарафоном, а фільми та серіали ми здебільшого дивимось через різні стрімінгові сервіси. А колись телебачення було справжнім дивом, хоч і було лише кілька програм.
Майже 7 десятиліть тому Дніпро, тоді ще Дніпропетровськ, увійшов у нову епоху – епоху телебачення. Перший ефір запам’ятався багатьом мешканцям міста. Сьогодні ми повернемося до витоків телебачення в Дніпрі, дізнаємося, як відбувся перший ефір, хто стояв за його створенням і як чорно-біле зображення стало кольоровим.
У першій половині XX століття з розваг були лише радіопрограми та кіно у кінотеатрах. Радіомовлення в місті почалося в 1926 році, і вже у наступному десятилітті набрало популярності Телебачення ж увійшло в життя міста лише після Другої світової війни, вже у 1950-х, коли воно перестало бути диковинкою.
Перший телевізійний ефір в Україні відбувся 1 лютого 1939 року в Києві, але війна зупинила подальший розвиток. Лише в 1951 році Київський телецентр нарешті стартувавав з регулярним мовленням, а у Харків того ж року розпочалося аматорське мовлення. Згодом у обох містах з’явилися потужні телецентри. Також телемовлення розпочиналось і в Одесі.
Дніпропетровськ не відставав, телевізори у нас з’явились набагато раніше за телецентр. Секрет простий — вже з осені 1955 року, за три роки до запуску власного телецентру, дніпряни вже дивилися передачі Харківського телецентру. Спочатку планували встановити ретранслятор у Преображенському соборі на Соборній площі, але собор, зруйнований через війну, виявився непідходящим непридатним. Тож роль першої телевежі зіграла башта Гірничого інституту.
У грудні 1956 року завдяки радіорелейній лінії з Харкова (з проміжними пунктами в Краснограді та Голубівці) вдалося отримати стійкий сигнал. Проте якість залишала бажати кращого: білі плями, сітка на екрані чи зникнення звуку на той період були звичним явищем.
Рішення про будівництво телецентру в Дніпропетровську міськрада ухвалила в грудні 1955 року. Для цього обрали територію на вулиці Лева Толстого, яка на той момент була південною околицею міста. Тоді там був лише міський розплідник дерев, а квартали ще того, старого Катеринослава, закінчувалися саме тут. Будівництво телецентру дало вулиці нову назву – Телевізійна, що збереглася донині.
Будівництво об’єкту №1750 (так вежу обізвали в документах) почалося восени 1956 року. Все тривало понад два роки. Уряд виділив 22 мільйони карбованців, а до робіт залучили близько 100 працівників Дніпропетровського будівельного тресту №17.
Місцева газета у січні 1957 року писала: “Розгорнулося будівництво апаратно-студійного корпусу, радіостанції, гаража з котельною, фільмосховища, житлового будинку на 47 квартир для працівників”. До 1958 року комплекс був готовий, ставши одним із 75 телецентрів, запланованих у СРСР до 1960 року.
Телевежа, завершена навесні 1958 року, стала найвищою спорудою міста – близько 200 метрів (з антеною). Її ажурна конструкція, оснащена антенами для телевізійних і радіопередач, забезпечувала сигнал у радіусі 60–70 кілометрів. Вежа формувала панораму нагірної частини, її видно за десятки кілометрів. Хоча архітектурно вежа типова і не зрівняється з унікальними спорудами в Берліні чи Торонто, вона залишається символом міста. У 1992 році її ремонт на тиждень зупинив мовлення, залишивши містян без серіалу “Багаті теж плачуть”. Пропущені серії згодом все ж показали в записі, адже серіал був і справді культовим.
30 квітня 1958 року о 17:00 Дніпропетровськ запустив першу телепередачу. На екранах з’явилася заставка “Показує Дніпропетровськ”, а перше слово взяв голова міськвиконкому Микола Гавриленко – легендарний мер, який керував містом майже 20 років. Він привітав глядачів із початком регулярного мовлення.
Першу передачу готувала команда ентузіастів: директор телестудії М. Т. Горяной, звукорежисер Микола Дібрівний, оператор Леонід Плещенко, диктор Наталія Нікітіна, асистенти Станіслав Пацюченко та Євгенія Северина, а також інженери В. М. Візун, Ю. П. Сальников, В. Д. Карт, Л.В. Дудникова та І.І. Живило. Це були піонери, які творили історію. У 1958 році в місті вже було 7000 телевізорів, і вечірні ефіри, що тривали кілька годин, потихеньку збирали щовечора вірних глядачів. “Зоря” в 1959 році писала: “Після сьомої вечора у вікнах менше вогнів – усі біля телевізорів.”
Перші передачі були різноманітними, але пронизаними ідеологією. У липні 1958 року вийшли дитяча програма та концерт самодіяльності Будинку культури тресту №17, який будував телецентр. З’явилися “Новини дня” (пізніше “Дніпровські новини”), цикли “За технічний прогрес”, “Семирічку-достроково”, “Новини Дніпропетровщини”.
Часто показували репортажі з виробництва чи героїчні історії, наприклад, про розмінування міста. Музичні, спортивні та літературні передачі, тележурнали “Народна творчість”, “Мистецтво”, “Для жінок” додавали трохи різноманіття. У 1959 році виступали письменники Олександр Билінов, Федір Залата та члени літературної групи “Плавка”.
Цікаво, що до 1968 року всі передачі йшли в прямому ефірі – відеозапис з’явився лише через десять років. Це був виклик, адже помилки не можна було виправити. Стилістика ефірів була офіційною, але зміст нагадував сучасні програми: новини, репортажі, концерти, спектаклі.
За перше десятиліття дніпровське телебачення досягло нових висот. У липні 1964 року вийшов місцевий “Блакитний вогник” із виступами артистів. У серпні 1966 року студія дебютувала на “Інтербаченні”, показавши документальний фільм “Герб міста” для країн соцтабору.
В січні 1967 року містяни почали дивитися кольорові передачі з Москви, а восени 1976 року студія запустила власне кольорове мовлення. До 1970-х штат телецентру налічував понад 100 співробітників і 200 осіб технічного персоналу, а структура включала редакції суспільно-політичних і художніх програм.
До кінця 1980-х Дніпропетровська студія була єдиним телемовцем міста. У 1990-х з’явилися нові канали, а телецентр трансформувався. У 2000-х на його базі виник 51 канал, а нині працює “Суспільне. Дніпро”. Отака от вийшла історія більше ніж на півсторіччя.
