У багатьох будівель є свої, неформальні, назви окрім банальних адрес. Вони несуть у собі певний колорит і дух свого часу. Деякі з цих назв живуть і досі, а деякі вже трохи підзабулися. Одну з таких назв ми разом з вами сьогодні і пригадаємо.
Ще у першій половині XIX сторіччя імператор Микола I вперше видав наказ про те, що територія на куті проспекта та Соборної площі повинна стати новим місцем забудови. Втім, наказ імператора виконаний так і не був, вибудували лише корпус класичної гімназії.
Втім, в діло вступила міська Дума. Вже у 1860-х роках було створено документ, згідно з яким ділянки навколо класичної гімназії віддали церкві для житлової забудови. Територія була доволі великою за площею, і чому її вирішили виділити саме церкві – невідомо. Можливо, церковники вразили Думу проектом створення на одній з ділянок Будинку Прічту.
За задумом, будинок мав бути досить великим за розміром, і мало чим поступатися розмірами гімназії. Тут повинні були розміститися не тільки окремі квартири, а і своєрідний гуртожиток для менш високопоставлених церковників. Але далося взнаки питання грошей. Знайти достатньо коштів для реалізації своїх планів церква так і не змогла. Більшість ділянки так і залишилася незабудованою, з’явилися лише одноетажні будівлі. Серед них трохи виділялася одна двухетажна, але і це мало небагато спільного із тим, що повинно було тут з’явитися.
Врешті-решт, церковники вирішили просто відгородити свої ділянки забором. Вочевидь, вони діяли за логікою «менше поглядів — менше запитань». Але такі дії лише викликали скандал. Міська влада висунула претензії щодо бездіяльності церковників у забудові та благоустрою території.
На диво, ті за свою ділянку чіплятись до останнього не стали. Місто отримало назад свою територію, навіть не довелось судитися. На тій ділянці, що залишилася під владою церкви, таки побудували один трьохетажний будинок. А на тих місцях, що пустували, довго не з’являлось нових будівель. Цей період своєрідного «застою» тривав аж до початку 1930-х років.
На початку 1930-х нарешті було розпочато будівництво. За проектом, це був великий дім на 126 квартир. Будівництво мало бути максимально швидким, планувалось закінчити роботи вже через рік. У ті роки це було звичайною практикою: п’ятирічка в чотири роки, перевиконання плану у 2,3,4 і більше разів та інші пропагандистські штучки. Зрозуміло, що з реальним життям це мало небагато спільного.
З тогочасними технологіями та будівельною технікою виконати такі роботи в такий строк було неможливо. Першу чергу будівництва здали в роботу лише у 1935 році, а решту добудували вже до 1939 року.
Цей будинок відразу призначався для інженерної та наукової еліти, себто викладачів місцевих вузів. Тут мешкали багато професорів, що викладали у різних вищих учбових закладах, а також багато посадовців. Тому будинок одразу отримав назву «Дім спеціалістів».
Зовні його особливо нічого не прикрашало, бо побудований він у популярному на початку 1930-х конструктивістському стилі. Тоді будинки проектували по зовсім іншим принципам, які ставили на перше місце функціоналізм. Але дивно, що у цьому стилі добудували і решту будинку у кінці 1930-х. Тогді стиль конструктивізму вже критикували, і починав набирати силу майбутній «сталінський ампір», який стане головуючим стилем в СРСР вже по закінченні Другої світової.
Але повернемося до нашого будинку. Він успішно пережив події 1941 року і використовувався аж до 1943, коли знов розпочалися бої за Дніпро. Будівля була частково зруйнована авіабомбою, частково вигоріла. Відновлення розпочалося аж у 1947 році і знов тривало доволі довго. Закінчили всі роботи тільки у 1953 році.
Відновлювали будинок вже у стилі сталінського ампіру. Тоді ж у будинку з’явився і новий блок, у якому розмістився кінотеатр «Жовтень». У кутовому блоці пізніше з’явився невеличкий кафетерій. Кінотеатр мав два зали, червоний та блакитний. У кожному з них було по 211 місць. Сеанси в них розпочинались у різний час, тому можна було підібрати для себе більш зручний.
Комфорт для глядача у залі був дуже відносним. Дерев’яні стільці розміщувались на рівній підлозі, звичного зараз ухилу не було. Тому відстань від першого ряду до екрану не перевищувала і пари метрів. До того ж, частину екрану перекривали дві масивні колони по боках. До звуків кінофільму завжди додавалися і звуки з вулиці, бо звукоізоляція залишала бажати кращого. Але попит все одно був великим.
Вся справа в тому, що поряд розміщувались декілька вищих навчальних закладів та технікумів, а також школи. Їх учні дуже часто ставали «клієнтами» кінотеатра. У ті часи в ходу було жаргонне слово «сачкувати», себто не навчатись, прогулювати. Від нього і кінотеатр отримав таку саму «жаргонну» назву.
Працював він аж до 1995 року, доки не був остаточно закритий. Причиною стала нерентабельність. Зараз про кінотеатр тут ніщо не нагадує, на його місці розмістився готель.
