Проходячи повз будівлю за адресою проспект Лесі Українки, 39 мало хто звертає на нього увагу. Для більшості дніпрян, і тим більше гостей міста це просто старовинна будівля і не більше того. Але свого часу тут розміщувалось єврейське училище, яке мало на меті перш за все відвернути євреїв від їх віри та звичаїв. Як вам таке?
У квітні 1835 року Микола I підписав «Положення про євреїв», яке врахувало попередні обмежувальні закони. Межу осілості зберегли в колишніх її межах, за винятком Києва, Севастополя та Миколаєва, де євреям заборонили селитися. У внутрішні губернії дозволили приїжджати лише купцям – у справах і на обмежений термін. У ділових паперах наказано було вживати російську, польську чи німецьку мову, але «зовсім не єврейську» . Заборонили будувати синагоги поблизу церков. Єврейським дітям дозволили вступати до загальних шкіл лише в тих місцях, де «проживання батькам їх дозволено», а про непосильний рекрутський набір було особливо обумовлено, що він «зберігає свою силу».
Потім у Петербурзі дійшли висновку, що знайдено, нарешті, справжню причину «релігійного фанатизму та відчуженості» євреїв — Талмуд. Це Талмуд нібито «живить у євреях найглибшу зневагу до народів інших вір», закликаючи «до панування над іншими», і дозволяє всякі злочини по відношенню до християн.
Проти Талмуда та його послідовників безсилими виявляється і рекрутська повинність, і виселення з сіл з іншими «поліцейськими обмеженнями». Можливим уявлявся лише один шлях – «усунути просвітництвом» вплив Талмуда. Для цього на зміну хедерам вирішили відкрити початкові єврейські училища з викладанням російської мови та загальноосвітніх предметів. Навчання в цих училищах «повинно помалу знищити в євреях фанатизм роз’єднання» і призвести до поступового звернення до християнства. Але про це не стали говорити відкрито, щоб заздалегідь «не налаштовувати проти училищ більшість євреїв».
У листопаді 1844 року Микола I підписав два документи: відомий «Указ про просвітництво єврейського юнацтва» та секретну інструкцію. Указ наказав заснувати казенні єврейські училища для початкової освіти дітей, а також два рабинські училища у Вільні та Житомирі для підготовки рабинів та вчителів. Секретна інструкція вказувала, що доглядачами училищ можуть бути лише християни. «Раввинське пізнання» не повинно входити до навчальних програм і слід шукати шляхи для поступового закриття хедерів та єшив.
З 1847 року почали відкриватися казенні єврейські училища, і їхню появу зустріли в громадах спільними постами та молитвами. Сучасник писав: про ці училища «ходили різні чутки, що лякали як батьків, так і дітей. Батьки знали, що в школах сидять без шапок і Тору пояснюють німецькою. Дітям розповідали, що там карають так: учнів прив’язують головою та ногами до лави, і їх лупить пліткою солдат… Але як не тлумачили, як не обурювалися, а від нового указу нікуди було дітись, і в громаді вирішили віддати до казенної школи, як жертву Молоху, десять-п’ятнадцять хлопчиків із найбідніших сімей…».
Це підтверджували і чиновники в офіційних звітах: «Євреї вкрай неохоче посилають дітей у ці училища (…) Відвідують ж училища діти зовсім бідних євреїв, краще сказати — жебраків, та й ті часто ходять туди тільки за наймом багатих». Тобто, робили це представники єврейських громад дуже неохоче.
В нашому місті училище вперше відчинило свої двері у 1850 році. Ситуація у ньому була майже така сама, як і в цілому по імперії. Великим попитом воно не користувалося. Наприклад, у 1913 році тут в штаті можна було нарахувати лише 6 викладачів та 1 лікаря. Судячи з їх прізвищ, всі вони теж були євреями.
Але протягом існування відбувались і деякі зміни. Так, поступово наглядачі-християни замінювалися євреями. У казенному училищі єврейські предмети викладали в «антиталмудичному дусі», і це не сприяло популярності нової школи. Все ж релігійний фанатизм у єврейських спільнотах тоді був досить високим.
Більше половини учнів були відсутні на уроках. Зазвичай вони відкуповувалися грошима, наймали спеціальних людей, щоб вони сиділи в класі. Євреї будь-якими шляхами намагалися захистити дітей від небажаного впливу. Доглядачі училищ надсилали до Петербурга фіктивні звіти із завищеними цифрами відвідуваності.
На початку 1870-х років училище було закрито, але незабаром відкрито вдруге за постановою від 1873 року вже як двокласне. У 1909 — 1914 роках воно розміщувалося в будинку, що належав Зап-Станкевичу (Мічулісу) на вулиці Військовій, 33 (проспект Пушкіна, зараз – Лесі Українки). З 1914 року переїхало у нову будівлю Центрального товариства піклування про учнів-євреїв. Завідувачем училища був Яків Мойсейович Вайнберг.
З приходом революції училище було розформоване. Суттєвої ролі у асиміляції євреїв воно так і не змогло зіграти.
Здобувши світську освіту, випускнику казенних і рабинських училищ все одно було неможливо вирватися з межі осілості. Тому вони більше інших відчували своє безправ’я і приниження.
“Між ними та їхніми батьками, – писали в єврейській газеті, – між ними і колишнім способом життя лежатиме прірва. Школа їх переродила, а раз вони її покидають, перед ними має з’явитися можливість застосування своїх сил, можливість здобування для себе прожитку. Інакше це означало б – перетворювати несвідомих нещасливців у свідомих».
Громади не бажали приймати рабинів – випускників рабинських училищ‚ які були недостатньо підготовлені і нехтували часом традиційними звичаями та релігійними заповідями. Так само і випускник училища, приїжджаючи в якесь містечко, щоб стати там учителем, виділявся серед своїх єдиновірців костюмом, манерами, способом життя. Для них він був «епікойресом» — єретиком, порушником вікових традицій, з яким не бажали мати нічого спільного. Тому і вчитись тут було м’яко кажучи, не престижно.
