Що місто може втратити зі знесенням будинку? У принципі, фактично нічого. Вулиця Старокозацька не входить до міських пам’яток і цінується лише невеликою кількістю любителів міської старовини. З іншого погляду, місто втратило деяку кількість квадратних метрів, але при будівництві нового будинку воно ці самі метри набуло, оскільки нова будівля буде явно більшою і сучаснішою за знесену. У наших умовах це також означає, що воно буде і «краще», і «красивіше». З погляду історії місто теж нічого не втрачає. Тут не жили знаменитості та не відбувалися події, гідні згадки у монографіях. Однак все-ж таки…
Історія будинку звичайна для рядової «катерининки» Дніпропетровська. Садиба, що виникла у 1790-х рр., швидше за все, проіснувала у початкових межах аж до першої «будівельної лихоманки». У 1880-х роках. вона була поділена на два домоволодіння. Обидві нові ділянки виявилися «маломірними», тобто їхня ширина не відповідала встановленому мінімуму в 10 саженів («наша» ділянка мала 7,50 х 22 саженів).
Це ускладнило життя власників, т.к. при забудові таких ділянок була потрібна не просто віза міського архітектора, а спеціальна постанова Міської Думи. Дума видавала такі рішення в безлічі і, як правило, безвідмовно, але зайвого клопоту і тяганини це додавало.
На засіданні Міської Думи 30 січня 1890 р. дозвіл на забудову дворового місця №143 у 3-й поліцейській частині отримав і міщанин Арон Шулім Афроімов Нахімовський. За затвердженим Думою планом йому дозволили будівництво двох кам’яних будинків із залізними дахами. Схоже, що в початковому проекті були грубо порушені правила пожежної безпеки, що діяли на той час, оскільки Дума виставила й додаткову умову — замінити дерев’яні сходи кам’яними чи залізними.
Саме за цим планом було збудовано триповерховий будинок по вулиці з двома магазинами на першому поверсі та великими квартирами на другому та третьому поверхах. Другий будинок, значно скромніший, стояв по межі ділянки Рабиновича (Червона, 10). Двоповерховий корпус з маленькими квартирами не мав навіть парадного, і на другий поверх доводилося підніматися зовнішніми сходами. Крім двох житлових корпусів на ділянці розташовувався двоповерховий сарай, два просто сараї та ретирад.
І ось у такому вигляді домоволодіння, за купчою від 13 липня 1900 р., було продано батькові та сину Лур’є. Нові власники відразу ж заклали будинок у Бессарабо-Таврійському Земельному банку на 23 500 руб. Але через економічну кризу, що вибухнула, жодних змін у її забудові зробити вони не встигли. У 1907 р. за заповітом Еге Лур’є його володіння перейшла його дружині. А вже 1 травня 1907 р., за два тижні після затвердження заповіту, Лур’є повністю продають будинок міщанину Іцку Мовшеву Борохову Каплан, взявши з нього 32 000 рублів.
Каплан виявився енергійним господарем. Виплативши борги, що виникли після купівлі будинку, він уже 1911 року здійснює капітальну реконструкцію. Зносяться дворові корпуси і на їхньому місці будується житловий корпус з двоповерховим (у глибині ділянки) та триповерховим (по лівій межі) крилами. Було підготовлено проект і на переробку старого триповерхового корпусу, який мав отримати фасад у стилі модерн.
Проте з цією реконструкцією Каплан, який і так серйозно вліз у борги (6 000 рублів він зайняв навіть у своєї дружини), вирішив почекати. У старому корпусі було перебудовано лише магазини першого поверху, які були об’єднані в один і зайняті його власним магазином готової сукні. У підвалі розмістився винний льох Вигунова та склад паперу. Вартість будинку в результаті цих робіт зросла досить серйозно, до 41898 рублів.
12 грудня 1913 р. склад паперу в підвалі згорів, завдавши власнику будинку неабияку кількість неприємностей. Втрата товару, збитки власне будинку в 1393 рублів, необхідність робити капітальний ремонт… Все це повинна була покрити страховка, виплати по якій також обернулися великими проблемами.
Після 1917 р. будинок, що став повністю житловим, надовго сягає. Його історія складається в основному з дрібних ремонтів та історій сімей, що його населяли. Звичайна історія рядового будинку старого міста. Про минуле нагадувала хіба стара реклама, що дожила на стінах будівлі ще до початку 1990-х років.
Зі зносом цього будинку місто втратить щось невловимо мале, практично непомітне. Всього одну з тих «дрібниць», яких місто втратило вже так багато, що опинилося на межі повного розкладання «духу» та остаточної втрати індивідуальності та неповторності. Втім, поки що цей будинок знаходиться на своєму законному місці.
