Цю абревіатуру може розшифрувати лише справжній дніпрянин. Багато хто може подумати, що це назва одного з численних заводів або важливих об’єктів, що колись знаходились в нашому місті за часів СРСР. Сьогодні ми розкажемо, що насправді означають ці літери і звідки взялась ця назва.
На лівому березі Дніпра перші поселення почали з’являтись ще у XVII столітті. Вони носили традиційні назви – Кам’янка, Ломівка, Березанівка та інші. Всі вони були засновані нащадками козаків, дніпровських лоцманів та інших представників украхнського населення, що вже давно пов’язало своє життя з Дніпром.
Одним з найвідоміших поселень в цьому районі були Амур та Нижньодніпровськ. Саме вони були найбільшими, і від них і пішла назва району. Втім, розкажемо про все поступово.
Із назвою поселення Амур пов’язано багато легенд. З’явився він відносно пізніше багатьох тутешніх поселень, а саме у 1875 році. У Амура було дві частини, одна з яких мала назву «Піски», а інша – «Чернозем».
Свої назви вони отримали від грунту, на якому розташувались будівлі. Пісчаний грунт був ближче до річки, а чорноземний – відповідно, подалі. Оця друга частина поселення була краща за благоустроєм. Тут, за описами сучасників можна було зустріти численні та мальовничі будиночки з невеличкими садами.
Поселення розташовувалось неподалій від заводів, і тому тут жило багато представників нижніх верств населення. Саме це наклало свій відбиток на життя Амуру, у якому ніколи не було якихось значних пам’яток архітектури – нікому було їх тут будувати.
А от назва району з’явилась з невідомою причини. Загальноприйнятої версії не існує. Перша версія пов’язана із тим, що тут розташовувалась тупикова станція залізниці. Ніби тому, що Амур був крайньою гілкою залізниці, поселення теж вирішили так назвати. Ця версія навряд чи відповідає дійсності, бо Амурську магістраль почали будувати вже на початку XX сторіччя, а поселення тоді вже існувало.
Звісно, є і «романтична» версія. Якщо вірити їй, то територія Амуру користувалась попитом у жителів правобережжя не тільки за свої мальовничі краєвиди, а ще і тому що тут можна було віддаватись любовним втіхам або просто мати романтичну зустріч далеко від чужих очей. Підтвердити чи спростувати цю теорію наразі неможливо.
Також є версія, що сюди переїхало кілька сімей саме з Амурського регіону. Ніби саме вони за аналогією з рідними краями і дали назву новому поселенню. Ця версія цілком заслуговує права на життя, оскільки запрошення кваліфікованих робітників із сім’ями або їх примусове переведення були цілком типовими для промисловості тих часів в Російській імперії.
Станція Нижньодніпровськ була відкрита у 1873 році як кінцева станція Синельниківської гілки Лозово-Севастопольської залізниці. «Старого» мосту через Дніпро тоді ще не було, він з’явився в 1884 р. На момент відкриття станцію вирішили назвати «Катеринослав», як найближчу до міста.
Того ж таки 1873 року від цієї станції провели ще гілку до лісової пристані на Дніпрі, де з’явилася станція Нижньодніпровськ-Пристань. Коли у 1884 р. з’явилася нова Криворізька гілка залізниці та міст через Дніпро, стара станція була перейменована у «Нижньодніпровськ», а нова, на правому березі – «Катеринослав.»
У подальші десятиліття район буде поступово збільшуватись і заселятися робочими з заводів, що розташовувались поряд. Поступово населення району зростало, і досягло вже більше десяти тисяч людей.
В деякій мірі об’єднанні району посприяла революція. Оскільки населення переважно складалося з працівників заводів, тут доволі швидко виникли численні соціалістичні та більшовистські об’єднання.
Тут був справжній оплот більшовистських агітаторів. Судіть самі: на території району працювала підпільна типографія, робочий клуб, випускалась газета. Навіть була утворена школа агітаторів. Тому не дивно, що саме звідси вийшов Петро Воронцов, один з найвидніших діячів радянського руху Катеринославщини.
У 1925 році район було остаточно приєднано до міста. Він вже де-факто був нею, оскільки існував зв’язок через міст, та і функціонували поселення у тісному зв’язку з іншими територіями міста. Будівлю районної ради спроектував відомий архітектор Дмитро Скоробогатов. Нажаль, це була одна з останніх робіт майстра.
Протягом війни з німцями АНД серйозно постраждав, оскільки у 1941 році тут проходила лінія оборони. Саме завдяки героїзму бійців та добровольців міста тут було на деякий час зупинено війська окупантів. По закінченні війни героям оборони та звільнення Дніпра було встановлено пам’ятник на проспекті Мануйлівському.
У 1950-1960-х роках почалася активна забудова районів проспекту Правди (зараз Слобожанський) а також прсопекту Воронцова (Мануйлівський). З’являється жилмасив «Сонячний». Поступово АНД починає здобувати більш-менш звичний нам вигляд.
Шкода, що не були повністю реалізовані плани по забудові т.зв «Фрунзенського» жилмасиву. Планувалося створити щось схоже на київську Русанівку. Район повинен був отримати унікальний мікроклімат та рекреаційну зону в силу близості до Дніпра, але не склалося. Встигли закінчити лише першу чергу будівництва. Ті райони, які встигли вибудувати, отримали назву Ломовського і Каменського (колишні Фрунзенський-1 та Фрунзенський-2 відповідно). Рекреаційну зону теж доробити не встигли, існує лише її частина у вигляді каналу та лісопаркової зони.
У 1970-х роках АНД отримав і негативну славу. Район вважався не надто благополучним, оскільки тут базувалася одна з найбільших банд Дніпропетровська тих часів. Мова йде про угрупування так званого «Матроса».
Його люди були справжніми володарями не тільки АНД, а і майже всього міста. Основним злочинним «профілем» банди був рекет. Так, у ті роки він вже існував, бо цілей вистачало. Перш за все мішенями ставали цеховики, керівники магазинів та закладів харчування. Навіть за часів «розвиненого соціалізму» вони зазвичай непогано заробляли, і бандити цим користувалися. Жертва не могла звертатись в органи правопорядку, бо тоді довелося б зізнаватись у «нетрудових доходах».
Окрім того, «Матрос» мав непогані знайомства і у міліції, зокрема він непогано знав навіть її керівника. Тому і не дивно, що проти бандита 11 разів заводили і припиняли кримінальні справи. І лише 12 таки привела його на лавку підсудних, але сталося це вже наприкінці 1980-х. Олександр Мільченко (це справжнє ім’я «Матроса») не досидів строк до кінця, вийшов на волю у 1995 році, але вже за два роки після того помер.
Амур-Нижньодніпровський район наразі є одним з найбільш суперечливих та контрастних у місті.З одного боку, тут є багато не надто впорядкованих територій, зокрема це парк та територія навколо заводів. Однак із ними поряд знаходяться цілком пристойні жилмасиви, що дуже зручно розташовані і добре сплановані. Тому його майбутнє скоріш світле, ніж темне, не зважаючи на недобру славу минулих часів.
