Дніпро – місто, що розкинулося по обидва боки однойменної річки, завжди мало два обличчя: правий берег із його історичним центром і лівий – колись тихий, майже сільський, а нині буяючий ритмом сучасного життя.
Лівий берег Дніпра, або, як його називають місцеві, «Лівобережка», – це не просто географічна назва, а цілий світ зі своєю історією, характерами й амбіціями. Якщо правий берег хизується старовинними будинками й пам’ятками, то лівий – це історія про те, як із пустирів, боліт і робітничих селищ виріс потужний район, що став домом для сотень тисяч людей.
Розвиток інфраструктури Лівого берега – це одночасно розповідь про індустріалізацію, радянське планування й пострадянське переосмислення. Ще сто років тому тут були переважно плавні й хутори, а сьогодні – багатоповерхівки, торговельні центри й широкі проспекти. Це місце, де панельні «хрущовки» сусідять із нечисленними модними новобудовами, а старі заводи – із парками й кінотеатрами. У цій статті ми простежимо, як Лівий берег із периферії перетворився на самодостатній район, які етапи пройшла його інфраструктура й що робить його особливим для дніпрян.
Історія Лівого берега починається з природи. До XX століття ця територія була частиною плавнів Дніпра – заболочених низин, порослих очеретом, де гніздилися птахи й ховалися рибалки. Місцеві хутори, як-от Кам’янка чи Ломівка, жили своїм тихим життям: люди ловили рибу, вирощували городину й не мріяли про міську метушню. Перші згадки про ці землі сягають XVIII століття, коли козаки з правого берега переправлялися сюди на човнах, щоб пасти худобу чи ховатися від ворогів.
Усе змінилося в XIX столітті, коли Дніпро (тоді ще Катеринослав) почав обростати промисловістю. Залізничний міст через Дніпро, збудований у 1884 році за проєктом Миколи Белелюбського, став першим кроком до освоєння лівобережних земель. Цей міст, відомий як Амурський, з’єднав правий берег із залізничною станцією Нижньодніпровськ, що відкрила двері для торгівлі й переселенців. Але справжній поштовх дало XX століття, коли радянська влада вирішила зробити з Катеринослава індустріальний гігант. Колишні рибальскі поселення стали перетворюватись на робочі.
У 1930-х роках Лівий берег почали забудовувати для потреб промислових працівників. Поблизу станції Нижньодніпровськ з’явилися перші бараки й робітничі селища, а в 1932 році запрацював Придніпровський хімічний завод – один із перших великих підприємств району. Тоді ж проклали перші ґрунтові дороги, як-от нинішній проспект Слобожанський, що вів від мосту до заводів. Життя було простим: дерев’яні хати, криниці, городи – типова картина для периферії.
Після закінчення Другої світової війни Лівий берег Дніпра отримав новий подих і перспективи розвитку. У 1950-х роках радянська влада вирішила зробити річку осердям промисловості, а землі лівого берега стали основою для нових заводів і житлових кварталів. У 1958 році в районі Кам’янки запрацювала Придніпровська ТЕС – величезна електростанція, що живила енергією не лише цей берег, а й значну частину міста.
Її труби, що височіють над горизонтом, і досі нагадують про ті амбітні часи. Поблизу виростали нові підприємства: шинний завод у 1956-му, завод металоконструкцій у 1960-му, а трохи згодом – лакофарбовий у 1962-му. Ці промислові гіганти приваблювали людей із навколишніх сіл і містечок, які шукали роботу й нове життя в місті.
Так розпочався бум житлового будівництва. У 1960-х на Лівому березі почали з’являтися «хрущовки» – скромні п’ятиповерхові будинки з панелей, що стали символом швидкої урбанізації в СРСР. Для багатьох сімей ці тісні квартири з маленькими кухнями були першим досвідом міського життя, кроком до стабільності після сільської буденності.
Пізніше, 23 травня 1969 року, з’явився Індустріальний район, відокремлений від АНД через потребу організувати розростання промислових зон. Навколо заводів зводили житло – спочатку ті ж п’ятиповерхівки, а згодом і вищі, дев’ятиповерхові будинки брежнєвських часів, які додали району нового вигляду.
Інфраструктура ж формувалася повільно, крок за кроком. Слобожанський проспект, який тоді називався на честь газети «Правда», став головною дорогою Лівого берега. З 1960-х почалася активна забудова його ділянок – від «Нового» мосту до віадука, де проспект перетинав залізницю. Ця артерія з’єднала промислові зони й житлові квартали, задавши ритм розвитку району.
Будівництво основної частини житлового масиву Сонячний проходило у першій половині 1970-х років. Існуюча основна частина Сонячного спочатку мала назву «мікрорайон Лазурний» і вважалася лише частиною майбутнього житлового масиву. Концепція житлового масиву справді оригінальна. Домінантами є чотири 16-поверхові панельні будинки, повернутих до Дніпра торцевою частиною, вкритою жовтою плиткою.
Саме ці чотири фасадні поверхні сонячного кольору визначають архітектурний образ житлового масиву. За радянських часів ці фасади поряд з естетичною виконували функцію політичної реклами. По всій поверхні жовтих фасадів були розміщені літери «КПРС», що світяться ввечері і в нічний час – по одній на кожен будинок. Люди середнього та старшого покоління чудово пам’ятають, як у святкові дні включалася ця ілюмінація, насичена ідеологічним змістом.
У середині 2000-х років уже на верхівках жовтих будинків встановили літери «СДПУ(о)» – за назвою Соціал-демократична партія України (об’єднана). Літери простояли дуже короткий період. А зараз жовті фасади перетворилися на величезні мурали. Також разом із будівництвом самого Сонячного було кардинально перетворено його оточення. Насамперед, впорядкована набережна – посаджений бульвар, влаштовані сходи та впорядкований пляж.
У середині 1980-х років Дніпропетровськ інтенсивно забудовувався житловими масивами – закінчувалося будівництво Тополі, зводився Лівобережний. Увагу архітекторів привернула і описувана нами ділянка лівобережного Задніпров’я. У цьому місці 1982 року з’явився Кайдацький міст , який значно покращив сполучення лівого берега Дніпра з правим. Після відкриття мосту магістраль Київ-Донецьк (Донецьке шосе) стала однією з найжвавіших, прийняла на себе навантаження транзитного автотранспорту.
У 1980-х роках Дніпропетровськ активно розростався новими житловими кварталами. На той час завершували зводити масив «Тополя», а на лівому березі Дніпра почали будувати Лівобережний. Тоді ж погляди архітекторів звернулися до ще однієї ділянки лівобережного Задніпров’я. У 1982 році тут проклали Кайдацький міст, який значно полегшив сполучення між лівим і правим берегами міста. Завдяки мосту Донецьке шосе, що входило до магістралі Київ-Донецьк, стало однією з найжвавіших доріг, узявши на себе потік транзитних машин, що йшли повз місто.
У 1985 році будівельники почали реалізовувати проект новенького житлового району, який назвали «Фрунзенський». Планували, що це буде один із найбільших масивів міста: на площі понад 300 гектарів мали проживати близько 300 тисяч людей. Фрунзенський став останнім великим будівельним проєктом радянських часів у Дніпропетровську.
Цей район задумували як щось особливе — його порівнювали з київською Русанівкою, яку називали «київською Венецією» через канали й фонтани. Фрунзенський також мріяли зробити схожим на «дніпропетровську Венецію».
Першу частину масиву звели у 1985–1987 роках. Для цього частину землі створили штучно, за допомогою гідронамиву. Нові багатоповерхівки пофарбували у світло-блакитні та червоно-коричневі кольори, що додавало району яскравості. Згодом масив розділили на дві частини — Фрунзенський-1 і Фрунзенський-2, розташовані по обидва боки Донецького шосе. В принципі, якщо не рахувати подальших перейменувань, нічого дієвого тут більше і не відбувалося.
А що ж із мрією про «Венецію»? На жаль, плани так і не втілили повністю. У районі викопали лише один канал, який з’єднує озеро Московське з Дніпром. Цей канал, а також прилегла до нього лісопаркова зона, нині слугують улюбленим місцем для прогулянок і відпочинку місцевих жителів.
