Цієї садиби давно немає. Про її існування частково нагадує сучасний корпус Митної академії на вулиці Володимира Вернадського, 2, що займає всю територію, яка їй колись належала. І мало хто знає, що саме тут колись знаходилось.
Земельну ділянку №257, розташовану в межах 1-ї поліцейської частини Катеринослава, було придбано та виділено під забудову наприкінці 1820-х — на початку 1830-х років. Ця садиба стала однією з перших приватних земельних володінь вище перехрестя сучасного проспекту й вулиці Дзержинського, а також Ярмаркової площі. Проте особи перших її власників наразі залишаються невідомими. Лише в 1860-х роках з’явилися відомості, що ділянка належала Порфирію Олексійовичу Лабінському.
У 1870-х роках П. Лабінський збудував на кутовій частині своєї садиби великий двоповерховий особняк. Однак завершити будівництво йому не вдалося через нестачу коштів. Невідомо, чи було завершено внутрішнє оздоблення й меблювання будинку, але фасад так і залишився без штукатурки та декоративного ліплення. Довгий час будівля залишалася в незавершеному стані.
Згідно із заповітом Порфирія Лабінського, статського радника та гласного Міської думи, який помер 1 грудня 1888 року, міський будинок перейшов у спадок його доньці Надії Коноваловій і залишився у довічному володінні вдови Анни Феліксівни Лабінської. Приблизно в 1890 році співспадкоємиці продали кутову частину садиби разом із будинком купцеві М. Тавровському. А вже в 1892 році іншу частину садиби було продано дружині лікаря Раїсі Говсеєвій.
У листопаді 1890 року Микола Тавровський запропонував передати в оренду свій будинок із садом та господарськими будівлями Міській Думі. На той час місто шукало нове приміщення для Жіночої міської прогімназії, яка була заснована 30 жовтня 1883 року. Тавровський зобов’язався провести ремонт і перепланування будівлі, щоб вона відповідала потребам навчального закладу. Водночас він залишив за собою флігель для власного проживання. Пропозицію прийняли без вагань, і був підписаний десятирічний договір оренди на суму 3000 рублів на рік. Реконструкцію виконували під керівництвом архітектора Дмитра Скоробогатова за наглядом Опікунського комітету гімназії. Переїзд до нового приміщення відбувся в липні 1891 року.
У 1893 році прогімназію реорганізували в повноцінну семикласну жіночу гімназію, що супроводжувалося розширенням будівлі коштом міста. У приміщенні облаштували 8 класів, рекреаційну залу, учительську, бібліотеку, кімнату для сніданків, фізичний кабінет, гардероб, туалети та двокімнатну квартиру для начальниці гімназії. З 1897 року відкрили спеціальний педагогічний 8-й клас, а в період 1902–1905 років діяло навіть комерційне відділення.
Спочатку навчання в прогімназії розпочали лише 35 учениць, але вже у 1894 році їх кількість зросла до 333, у 1903 році – до 476, а у 1908 році – до 511. Водночас зростав і бюджет гімназії: з 5731 рубля у 1883 році він збільшився до 21 493 рублів у 1894 році, до 32 012 рублів у 1903 році та досяг 38 444 рублів у 1904 році. При цьому доходи від плати за навчання покривали лише близько половини бюджету гімназії (наприклад, у 1903 році — 18 400 рублів), решту фінансування надавали міський і земський бюджети. Після закінчення десятирічного договору у 1901 році місто уклало нову угоду з Тавровським, збільшивши орендну плату до 4750 рублів.
Незважаючи на численні перебудови, старий особняк Тавровського залишався недостатньо зручним для забезпечення належних умов роботи гімназії. Вже з 1887 року через нестачу місць відхиляли від 10 до 48% заяв на вступ. На початку 1898 року міський голова Іван Греков запропонував у Міській Думі побудувати нову будівлю спеціально для гімназії, але цю ініціативу не підтримали. Місто обмежилося фінансуванням нової прибудови до будинку Тавровського, яку завершили у 1899 році. Лише в середині 1900-х років було ухвалено рішення про будівництво власного приміщення для жіночої гімназії.
У 1908 році гімназія нарешті переїхала до новозбудованого приміщення. Однак будинок Тавровського не залишився порожнім — його орендувало Губернське правління, яке працювало там до ліквідації після Лютневої революції 1917 року.
Будинок Раїси Говсеєвої мав іншу долю. За кілька років він перейшов до різних власників: дружини купця Сари Аранович, селянина Никифора Єрохіна, колезького асесора Миколи Сочинського. На відносно невеликій ділянці було зведено чотири двоповерхові кам’яні корпуси, розраховані на 10 квартир. У 1900 році будинок придбав купець першої гільдії Яків Наумович Заславський за 40 000 рублів. Однак у 1916 році через банкрутство його майно перейшло до конкурсного управління.
4 липня 1918 року будівлю продали вдові надвірного радника Варварі Олександрівні Павловій за 260 000 рублів. Проте через політичну нестабільність того часу Павлова швидко позбулася нерухомості, продавши її 7 листопада 1918 року Інні Пилипівні Євецькій. Вже наступного року Інна Євецька залишила Катеринослав назавжди.
У перші роки радянської влади будинки Тавровського та Заславського не зазнали значних змін. Їх продовжували використовувати майже так само, як і раніше.
У колишньому будинку Тавровського на основі архіву Губернського Правління, який був найбільшим у місті та містив близько 60 000 справ, що датувалися з 1745 року, створили Архівне управління. Сюди також перенесли архіви кількох інших ліквідованих державних установ. На момент заснування управління значна частина документів уже була втрачена. В епоху військового комунізму папери з архівів активно використовували як «обгортки» для забезпечення роботи радянських установ.
Головним завданням архіву в перші роки було оцінювання та систематизація збережених матеріалів. Цим займалася спеціальна комісія, яка, керуючись суперечливими критеріями, визначала, що варто зберігати. Документи XVIII століття, за наполяганням Дмитра Яворницького, передали до Історичного музею, а чималу частину архівів списали та продали як вторинну сировину. У приміщенні архіву також знайшлося місце для Окружної партійної школи, яка зайняла колишні кабінети Губернського Правління.
На початку 1927 року, через значне збільшення кількості слухачів, партійну школу перевели в інше місце. Її приміщення передали новоствореній Дніпропетровській державній публічній бібліотеці, заснованій на базі старої міської бібліотеки. У червні 1927 року відкрився абонементний відділ, а 4 липня — читальна зала на 150 місць. Проте через нестачу обладнання в перші місяці бібліотека могла обслуговувати лише 60 читачів на день. У середині 1920-х років бібліотека, єдина у регіоні, отримала право на отримання обов’язкового примірника всіх видань, що виходили у Союзі.
Попри розвиток, бібліотека та архів стикалися з постійними проблемами: тіснотою приміщень і недостатнім фінансуванням. У 1930-х роках, під час ліквідації краєзнавчого товариства та згортання досліджень місцевої історії, репресій зазнали працівники цих установ. У бібліотеці ліквідували відділ історії краю, створений ще до революції.
Станом на 1940 рік Обласна бібліотека мала фонд із 550 000 томів книг та журналів. Близько 20% припадало на суспільно-політичну літературу, понад 300 000 томів становили наукові та науково-популярні видання, а 64 000 — художні твори. У 1940 році бібліотека обслугувала 14 898 читачів і видала 221 127 книг.
У 1941 році архів частково вдалося евакуювати, проте бібліотеку залишили напризволяще. Окупаційна влада швидко приступила до реорганізації бібліотеки, яка майже не постраждала під час бойових дій. З фондів вилучили і знищили книги політичного характеру. Натомість був відновлений відділ історії місцевого краю, доповнений спеціальними книжковими фондами. Водночас багато рідкісних видань та технічної літератури були вивезені до Німеччини. Незважаючи на ці втрати, бібліотека продовжувала функціонувати. Архів теж залишився в роботі, хоча його діяльність цікавила окупантів значно менше.
У жовтні 1943 року, перед відступом німецьких військ, будівлі архіву та бібліотеки були навмисно спалені. Пожежа знищила також сусідні житлові корпуси на Проспекті, 12. У цій катастрофі загинула величезна кількість історичних документів і книг, що фактично стерло частину історії Дніпропетровська. Після пожежі рятувальні роботи не проводилися. Деякі книги, що дивом вціліли, мешканці міста витягнули з руїн, проте вони більше ніколи не повернулися до бібліотечних фондів.
Уже в 1946 році було ухвалено рішення про будівництво на місці зруйнованої бібліотеки й архіву навчального корпусу Гірничого технікуму, підпорядкованого Міністерству вугільної промисловості західних районів СРСР. Проєкт будівлі доручили архітектору Л. Ветвицькому, а план гуртожитку розробляв Л. Назарець. Будівництво розпочалося досить швидко. У 1948 році трест «Харківтопбуд» почав підготовчі роботи, забезпечені повним комплектом креслень, що для того часу було рідкістю.
Проєкт передбачав масштабний комплекс. Основний навчальний корпус об’ємом 47 500 кубічних метрів мав п’ять поверхів, гранітне облицювання цоколя, конференц-зал на 700 місць і кінотеатр. До нього прилягав гуртожиток на 600 осіб, який включав їдальню, навчальні майстерні та спортивний зал. Загальний кошторис будівництва становив 6 900 000 рублів, а витрати на обладнання оцінили ще у 2 000 000 рублів.
Будівництво будівлі було завершено досить швидкими темпами, і вже у 1950 році технікум розпочав свою роботу. Однак у процесі зведення довелося відмовитися від деяких запланованих елементів. Зокрема, на головному вході так і не з’явилися розкішні гранітні сходи, а внутрішнє оздоблення виконали у більш скромному стилі. Гуртожиток, який був частиною комплексу, добудували лише в середині 1950-х років.
Під час будівництва гуртожитку через прорахунки проектувальників і будівельників замість передбачених у проекті балконів встановили декоративні, але повністю нефункціональні балюстради під вікнами.
Гірничий технікум функціонував у цій будівлі недовго. Незабаром його було реорганізовано у технікум автоматики та телемеханіки, який проіснував під цією назвою до 1990-х років. А зараз тут знаходиться академія митної служби.
