Після початку процесу розвінчання культу особи Й. В. Сталіна та демократизації радянського суспільства в Україні та в інших республіках Радянського Союзу зароджується дисидентський рух. Головними центрами активності українського дисидентського руху були міста Київ і Львів. Втім, у Дніпрі теж не стояли осторонь цього руху.
Василь Омелянович Макух мав світогляд, що формувався під впливом національно свідомих батьків і сусідів, а також у читальні товариства «Просвіта». У 1944 р. він вступив до лав Української Повстанської Армії, яка діяла на теренах Західної України. Його призначили у військову розвідку, в якій мав псевдо «Микола». У 1946 р. під час збройної сутички Василя Макуха було поранено. Згодом він був схоплений, отримав 10 років таборів.
Відбувши строк, відправлений на заслання. Там Василь Макух познайомився з Лідією Іванівною Запарою, засудженою за перебування на примусових роботах у Німеччині, яка була родом із міста Дніпропетровська. Одружившись із нею, В. О. Макух переїхав з дружиною до міста Дніпропетровська, тому що повернутися в Західну Україну не мав права.
Усе своє життя В. Макух не сприймав радянської влади. Його боляче вражала русифікація України, приниження української мови, обурювала існуюча несправедливість. Весь цей час він не приховував своїх політичних поглядів і націоналістичних переконань, брав участь у виданні та розповсюдженні творів самвидаву.
5 листопада 1968 року, простестуючи проти введення радянський військ у Чехословаччину, Василь Макух приїхав до Києва, вийшов на Хрещатик, облив себе бензином і підпалив. Потім, палаючи як факел, біг і кричав: «Хай живе вільна Україна!». Отримавши опіки шкіри 70 %, помер у лікарні у віці 40 років. Похований 14 листопада 1968 р. у лівобережній частині міста Дніпропетровська на цивільному кладовищі житлового масиву Клочко.
10 лютого 1969 р. ще один мешканець міста Дніпропетровська Микола Олександрович Береславський на знак протесту проти беззаконня і свавілля існуючої влади також вирішив здійснити акт самоспалення біля пам’ятника Т. Г. Шевченку. Проте погодні умови – сніг
та холод, а також відсутність достатньої кількості народу змусили його перенести акт самоспалення до вестибюлю Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.
Він повісив на себе саморобні плакати з написом: «Боріться за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури» і намагався себе підпалити, але його схопили та передали до рук співробітників КДБ. Київський обласний суд інкримінував М. О. Береславському антирадянську діяльність, намір самоспалення. 30 травня 1969 р. Київський обласний суд засудив М. О. Береславського за 62-ою ч. 1 статтею КК УРСР до 2,5 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.
Наприкінці 60-х рр. ХХ ст. тиск з боку влади на інакомислячих ще більше посилився. Так, у місті Дніпропетровську на 4,5 роки був засуджений поет Іван Григорович Сокульський за написання і поширення «Листа творчої молоді Дніпропетровська».
«Лист творчої молоді міста Дніпропетровська» – звернення-протест патріотичних дніпропетровців. Ідея написання колективного листа-протесту виникла після того, як партійна преса провела нищівну кампанію проти роману Олеся Гончара «Собор».
Особливо активно критикували роман у місті Дніпропетровську. Секретар Дніпропетровського обкому Компартії України О. Ф. Ватченко впізнав себе в негативному герої роману. «Лист творчої молоді» став поштовхом зародженню дисидентського руху в Дніпропетровській області. Ті, хто захищав роман та висловлював обурення проти цькування Олеся Гончара, були звільнені з роботи, вигнані з університету та отримали партійні стягнення. Поет Іван Сокульський як співавтор «Листа» і його розповсюджувач був заарештований управлінням Комітету державної безпеки у Дніпропетровській області. Його також звинуватили у наклепі на радянську дійсність і розповсюдженні у своєму оточенні літератури антирадянського змісту.
Після арешту в 1969 р. І. Г. Сокульського на допити в управління КДБ неодноразово почали викликати мешканця міста Дніпропетровська О. О. Кузьменка. З’ясувалося, що це він відвозив «Лист творчої молоді Дніпропетровська» до міст Києва і Львова, після чого цей лист потрапив за кордон і транслювався по радіо «Свобода».
Ще одним із фігурантів справи «Лист творчої молоді» став асистент Дніпропетровського металургійного інституту Савченко Віктор Васильович. Він відвідував літературне об’єднання імені Павла Кононенка при Дніпропетровському обласному відділенні Спілки письменників України, познайомився з літераторами. Коли вийшов роман Олеся Гончара «Собор», Савченко купив 40 примірників цього роману і роздав студентам. Під час допитів не назвав жодного прізвища. Але інші свідки показували, що одержували від нього три документи «самвидаву». Він був покараний умовно.
Другий співавтор листа – журналіст Михайло Скорик був затриманий як підозрюваний 20 серпня 1969 р. На суді М. Т. Скорик визнав себе співавтором «Листа».
Дисидент, член Української Гельсінської групи Віталій Васильович Калініченко народився 3 січня 1938 р. у селищі Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області.
Був заарештований у вересні 1964 р. за намір емігрувати з країни, але в січні 1965 р. його звільнили з-під варти. 20 липня 1966 р. В. В. Калініченко при спробі перетину радянськофінського кордону був заарештований. Під час проведення психіатричної експертизи в Інституті судової психіатрії ім. В. П. Сербського визнаний психічно здоровою людиною. Отримав як вирок 10 років позбавлення волі.
Звільнили його 19 березня 1976 р. Оселився В. В. Калініченко у батьків, у селищі Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області, де перебував під адміністративним наглядом.
У жовтні 1977 р. дисидент став членом Української Гельсінської групи. 23 жовтня 1977 р. він відіслав до Верховної Ради УРСР відмову від радянського громадянства, свій паспорт, військовий квиток і диплом про вищу освіту. 29 листопада 1979 р. В. В. Калініченка як члена УГГ було заарештовано за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді».
18 травня 1980 р. Дніпропетровським обласним судом В. В. Калініченко визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений до 10-ти років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму і п’яти років заслання. Із Дніпропетровського слідчого ізолятору його направили відбувати термін покарання у 10-й виправній трудовій колонії Дубровлагу в Мордовії.
Після серії відсидок у карцерах 15 жовтня 1981 р. за спробу передати на волю заяву-протест В. В. Калініченко був ув’язнений до одиночної камери терміном на 1 рік. 20 січня 1983 р., за активну участь в акціях протесту в таборі, В. В. Калініченко за рішенням суду був переведений на три роки до Чистопольської тюрми Татарської АРСР.
Згодом його повернули до табору у село Кучино. 8 грудня 1987 року у зв’язку з ліквідацією кучинської колонії, він був переведений до ВС-389/35 на станцію Всесвятська, звідки звільнений 18 квітня 1988 року. Весною 1989 року він виїхав до США, проживав у Вашингтоні.
